Лідія Андріївна Лисиченко — Людина, Науковець, Жінка

24 березня — день народження професора Лідії Андріївни Лисиченко, яка в січні 2022 року пішла в іншосвіття. Для багатьох лисиченківців цей день народження — особлива дата, коли ми збиралися дружним гуртом і вітали нашого Вчителя. Бажали здоров’я, довголіття, натхнення на життя й наукову діяльність, побільше позитиву й оптимізму. Загалом Лідія Андріївна завжди була налаштованою на позитив оптимісткою, маючи здатність у будь-якій ситуації окреслювати для себе й інших гарні й обнадійливі перспективи. Здобрюючи свої слова особливою лисиченківською посмішкою — доброю, якоюсь мудрою й пророчою. Тому завжди й вірилося в ці перспективи, що так воно й станеться. Треба тільки набратися терпіння, докласти власних зусиль і покластися на час.

Ця її звична посмішка зникала тоді, коли Лідія Андріївна говорила про своїх університетських однокурсників — старших за неї на декілька років хлопців-фронтовиків, що пройшли війну, мали поранення, контузії, але з великою жадобою навчалися на філологічному факультеті. І тоді голос Лідії Андріївни починав підступно дрижати, очі наповнювалися сльозами, і всі слова були про безмірну вдячність цим хлопцям, що вони вибороли такий жаданий для людей мир. І ми в цю мить теж перебували в такому ж емоційному стані — і сліз, і хвилювання, і цієї вдячності. І ще Лідія Андріївна часто повторювала фразу, яку чула й від однокурсників-фронтовиків, і від свого чоловіка-фронтовика, коли хтось просив розповісти про війну: «Це не для спогадів і не для розповідей».

Згадуючи зараз Лідію Андріївну, коли дика й страшна сила повернула нам жахливий сюжет війни, особливо розумієш ті слова і їхню життєву виправданість: згадувати й говорити хочеться про гарне — мир і спокій, звичну буденність і святкові дні, про здобутки й досягнення, щасливі емоції від кохання, приємних людей, подій, зустрічей і подорожей, про мрії й плани, врешті про те, що робить життя людини наповненим сенсом, логікою, розумінням. А найперше — миром і свободою.

І серед таких мирних тем у ці березневі дні — вшанування пам’яті відомої української мовознавиці, доктора філологічних наук, професора Лідії Андріївни Лисиченко, чий професійний — науковий, педагогічний, творчий — шлях пов’язаний із нашим Сковородинівським університетом.

Наука — численні праці з української лінгвістики (лексикологія, діалектологія, історія української мови й українського мовознавства, стилістика, лінгвопоетика, лінгвоконцептологія); сформована наукова школа (4 захищених докторів філологічних наук; 30 захищених кандидатів); багаторічний голова й член спеціалізованої вченої ради, головний редактор фахового збірника.

Педагогічний досвід — майже 60 років викладацької роботи в нашому університеті (декан факультету, завідувач кафедри, професор кафедри).

Творчість — книга спогадів (мемуари) «І на тім рушникові» (2012); збірка «Есеї про любов» (2015).

Тож нагадаємо основні віхи життя й наукової діяльності професора Л. А. Лисиченко.

Лідія Андріївна Лисиченко народилася 24 березня 1928 року в селі Кам’янка Тростянецького району Сумської області. Упродовж 1941–1943 років дівчина разом із матір’ю перебувала в евакуації в Новосибірську, де працювала на деревообробному заводі (виробництво тари для снарядів) і в колгоспі в райцентрі Верх-Ірмень Новосибірської області. Атестат зрілості отримала 1946 року, закінчивши сш №33 м. Харкова.

1946 – 1951 рр. — навчання на філологічному факультеті Харківського державного університету, який закінчила з відзнакою (спеціальність «Філолог. Викладач української мови та літератури»).

1951–1955 рр. — навчання в аспірантурі на кафедрі української мови ХДУ (науковий керівник — професор Ф. П. Медведєв); тема кандидатської дисертації «Особливості говірок східних районів (Куп’янського й Дворічанського) Харківської області» (захищена 1955 року). Дисертація стала першою монографічною роботою, присвяченою говіркам цього регіону Слобожанщини).

​І. Професійна діяльність

Від 1955 року (із перервою) почала працювати в Харківському державному педагогічному інституті імені Г. С. Сковороди викладачем кафедри української мови. 1960 – 1967 рр. — через реорганізації педагогічних вишів, зокрема й Харківського педінституту, Л. А. Лисиченко працювала доцентом кафедри української мови ХДУ. Упродовж 1967–2003 рр. — робота на посаді завідувача кафедри української мови ХДПІ / ХНПУ імені Г.С. Сковороди. 1972 – 1980 роки — робота на посаді декана філологічного факультету ХДПІ імені Г. С. Сковороди. 2003 – 2015 — професор кафедри української мови ХНПУ імені Г.С. Сковороди.

II. Наукова й методична діяльність

Наукова діяльність Л. А. Лисиченко впродовж перших п’ятнадцяти років викладання на кафедрі української мови ХДПІ була пов’язана з питаннями лексичної семантики, що розв’язувалися із залученням методів структурної лінгвістики: з’явилися розвідки про лексичні синоніми, антоніми, топологічну структуру полісемантичного слова, що послужили матеріалом для монографії «Лексикологія української мови. Семантична структура слова» (1977).

Ця проблематика в її теоретичному й дослідницькому аспектах зазнала подальшого опрацювання в тексті докторської дисертації «Семантична структура слова в українській мові», яка була успішно захищена в Інституті мовознавства НАН України 1978 року. Надалі актуальні питання української лексикології й семасіології були осмислені в монографії «Лексико-семантична система української мови», яка вийшла двома виданнями (1997; 2006) і досі має попит серед фахівців, що свідчить про теоретико-практичну вартість книги.

Загалом царина наукових зацікавлень Л.А. Лисиченко відбиває динаміку часу й лінгвістичних тенденцій доби. Вивчення мови творів художньої літератури спрямувало науковицю на пошуки нових парадигм лінгвопоетичних досліджень. Антропоцентричні підходи до вивчення мови зумовили продуктивність теорії мовної картини світу та мовної особистості, що знайшло реалізацію в монографічному дослідженні Л. А. Лисиченко «Лексико-семантичний вимір мовної картини світу» (Харків, 2009). Ця монографія стала вагомим внеском у розвиток теорії мовної картини світу в українській лінгвістичній науці.

Помітним є доробок Л. А. Лисиченко щодо лінгводидактичних аспектів вивчення мови в закладах середньої й вищої освіти: навчальні посібники й методичні рекомендації для студентів-філологів; словники й науково-популярні видання з української мови для учнів; посібники «Українська мова. 10‑11 клас» (2000), «Українська мова. Практикум. 10‑11 клас» (2008).

Із особливою пошаною ставилася Лідія Андріївна до рідного краю і до його видатних діячів. Це виявилося й у її величезній роботі з редагування двох колективних монографій — «Рідний край» і «Харків — моя мала батьківщина» (до яких і сама написала чимало сторінок) і в увазі до постаті О. О. Потебні й представників Харківської філологічної школи — монографія «Харківська філологічна школа. Лінгвістичні традиції» (у співавторстві з онукою Т. Ю. Лисиченко).

Загалом професор Л. А. Лисиченко — автор 10 монографій і близько 200 наукових статей з різних проблем українського мовознавства

IIІ. Наукова школа професора Лідії Лисиченко

У листопада 2021 року в ХНПУ імені Г. С. Сковороди була офіційно зареєстрована «Наукова школа професора Лідії Лисиченко» як послідовниці лінгвістичних положень і напрацювань історично закладеної Харківської філологічної школи. Назва наукової школи професора Л. Лисиченко: «Наукова школа комплексного дослідження української мови в діахронійно-синхронійному вимірі: від мовознавчих доробків представників і послідовників Харківської філологічної школи до сучасних наукових парадигм вивчення мови».

Основні напрями наукових досліджень Школи пов’язані з теоретико-практичними питаннями мовознавства, закладеними в працях професорів — зачинателів Харківської філологічної школи, зокрема її фундатора Олександра Потебні, і розробленими в подальшому наступними науковцями в розвідках з історії та походження української мови, системного опису її структурних рівнів, зокрема, лексичного, фразеологічного, граматичного; її стилістичних ресурсів, функціонування в різних дискурсах (опис художніх і виражальних засобів мови).

Представники Школи, багато з яких обіймають адміністративні посади, працюють у різних вишах міста Харкова: Харківський національний педагогічний університет імені Г. С. Сковороди, Національний університет цивільного захисту України, Національна академія національної гвардії України, Харківський регіональний інститут держуправління, Національний юридичний університет імені Ярослава Мудрого, Харківський національний медичний університет, Національний фармацевтичний університет, Державний біотехнологічний університет, Харківська медична академія післядипломної освіти. Представлена Школа й у Львові — Національний університет «Львівська Політехніка», а також в одному з університетів Китаю.

ІV. Науково-громадська діяльність

1987 року за ініціативи професора Л. А. Лисиченко було відновлено діяльність Харківського історико-філологічного товариства, що колись було започатковане О. О. Потебнею та М. Ф. Сумцовим.

1988 – 2015 рр. — головний редактор започаткованого фахового збірника наукових праць Харківського національного педагогічного університету імені Г. С. Сковороди «Лінгвістичні дослідження».

Член редакційних колегій збірника наукових праць «Мова в професійному вимірі» Національного університету цивільного захисту України (2003 – 2021; м. Харків); збірника наукових праць ХНПУ імені Г.С. Сковороди «Український світ у наукових парадигмах» (2014 – 2021); всеукраїнського науково-методичного журналу «Вивчаємо українську мову та літературу» ВГ «Основа» (2003 – 2020).

Трохи лірики

***

Лідія Андріївна завжди нас дивувала. Своїми енциклопедичними знаннями, потужним інтелектом, гарною пам’яттю, здатністю генерувати нові ідеї попри час і вік. Багато книжок із сучасних лінгвістичних проблем вона написала, коли їй було за 80…

Але є ще одна дивовижна сторінка в житті Лідії Андріївни, яка бентежить і хвилює. Це незгасна любов до свого чоловіка Бориса Тимофійовича, якого не стало, коли Лідії Андріївні було всього 40 років. Фронтовик, який пройшов усю війну. Далися взнаки поранення. І потім ця любов тільки міцніла й мужніла, не зникала нікуди попри різні життєві обставини й колізії. Коли заходили до Лідії Андріївни на посиденьки (погомоніти про те ‑ се), у кімнаті нас зустрічав великий портрет Бориса Тимофійовича, під глибоким і ясним поглядом якого точилися наші розмови й обов’язково піднімалася чарка «за любов».

І ми слухали численні історії про цю любов — життєву, не пафосну, буденну, але таку зворушливо-романтичну у звичайних її виявах: ніжності, турботі, піклуванні, інколи принциповості й стриманості, а головне — у великій повазі одне до одного.

Потім ці історії, які ми вже знали напам’ять, якось органічно склалися в маленьку книжечку «Есеї про любов», де Лідія Андріївна оживила у своїй пам’яті сюжети, головною героїнею яких є сама Любов — до коханих, до дітей і батьків, до людей загалом. А основний моральний імператив авторки книги старий і вічний, як цей світ: «Любов іде від серця. Пам’ятаймо».

БІЛЯ ВІКНА

Він тихенько цілує дружину, яка ще спить, і йде на роботу. Коли двері за ним зачинились, вона схоплюється й біжить до вікна, щоб побачити, як він іде з двора.

Він легким кроком, не оглядаючись, іде до хвіртки. Біля хвіртки оглянувся, побачив її у вікні й помахав рукою.

Пішов за хвіртку, потім рвучко її відхилив і подивився, чи стоїть біля вікна вона? — Стоїть. Він сміється й закриває за собою хвіртку.

Над забором з’являється димок: він закурює «на дорогу». Хвіртка відчиняється: чи стоїть вона? — Стоїть. Він прощально киває рукою та йде на роботу.

Вона не одразу піде від вікна: трохи постоїть. А раптом він іще відчинить хвіртку й не побачить її? Йому весь день буде мулько на душі: чому не дочекалася? Вона ще якийсь час у вікні, а потім іде починати робочий день.

…………………………………………………………………………………..…

Сталося так, що вона була у від’їзді, а він захворів і пішов у небуття.

Вона жила ще дуже довго. І все життя думала, що лихо сталося через те, що коли він востаннє виходив із їхнього двора, її не було біля вікна.

МАТИ

Зима 1942 – 1943 року. Евакуація. Сибір. Мороз понад двадцять градусів. З ріки дме пронизливий вітер. Щодня, повертаючись зі школи з другої зміни, на перехресті двох вулиць я бачу жінку: вона стоїть на морозі на вітру та вдивляється в дальній кінець нашої вулиці. Пізніше я дізналася, що там був центр військової підготовки призваних до армії перед відправкою на фронт.

Це мати Нелі, кількома роками старшої за мене. Вони з’явилися в нашому домі в Харкові в перші дні війни (мабуть, евакуйовані з прикордоння). Потім, як і ми, приїхали до Сибіру. Тепер я бачу цю жінку тут на морозі й вітру. Що примушує її стояти в кожну вільну хвилинку щодня? Любов… Любов до своєї донечки, що готується до відправки на фронт.

Не знаю, як склалася доля Нелі. Але постать її матері, що на лютому сибірському морозі, у негоду стоїть на перехресті та вдивляється в дальній край вулиці, щоб хоч здалеку, хоч ненадовго побачити своє дитя… хай майже доросле, але дитя… закарбувалася в пам’яті назавжди.

ВЗАЄМНІСТЬ І СПАДКОВІСТЬ

Зимовим ранком тендітна мама гуляла з дворічним синочком. Раптом зірвався вітер, закружила заметіль. Мама підхопила хлопчика на руки й побігла з ним додому. Вітер дужчає, повітря стає все холоднішим. Мама прикриває дитя полами свого пальта, хусткою… Щоб не змерз.

Минуло шістдесят років. На вулиці холодно, вітер. У топкій затишній кімнаті сивий дідусь бавиться з онуками. Дідусева мама сидить у кріслі й дослухається до забавок дітей. Вона чує і голосочки своїх малих синів, і голоси своїх онуків, і правнуків… і тихенько засинає. Син, побачивши це, обережно бере маму на руки, кладе в ліжко й старанно вкриває ковдрою… Щоб не змерзла.

****

Ось такі звичайні життєві історії від Лідії Андріївни про Любов. Яка наповнює наше життя сенсом. Яка робить нас людьми. Яка є завжди в нас, тільки потрібно відкрити їй своє серце.

Наша Лідія Андріївна кожному зі своїх учнів і колег віддала частинку свого великого серця, була щирою й щедрою в цьому дарі. Ми дякуємо нашому дорогому Вчителеві за це. За всі уроки життя, які ми пам’ятаємо, бережемо й далі несемо у світ. Щоб він став теплішим.

А Лідія Андріївна завжди з нами. Це наше світло. Тривалістю вже нашого життя.