Наукова діяльність кафедри Історії України

Тема комплексної науково-дослідної роботи кафедри: «Історія України: проблеми суспільного, політичного, культурного, економічного розвитку» (Керівник - доц. Гончарова О. С.) 0119 U 002218.

План роботи теоретико-методичного семінару кафедри історії України на 2023-2024 навч. рік

Наукові напрямки діяльності:

• Теорія і історія історіографії, біографістика, теорія джерелознавства
• Історія освіти, соціальна історія.
• Археологія та давня історія Дніпро-Донського лісостепу у ранньому середньовіччі, слов’яно-хозарські відносини
• Етнонаціональні процеси в Україні: історія та сучасність, проблеми національної і культурної ідентичності
• Історія Харківщини; актуальні питання військової історії Харківщини, України;
• історія дворянства Слобожанщини, історичні демографічні та міграційні процеси в Україні
• Історія польського населення українських земель, гендерна історія, історія повсякдення, історія жіночого руху у ХІХ – на поч. ХХ ст. в Україні

На кафедрі діють два наукових гуртки:

• Історіографічний студентсько-аспірантський науковий гурток  - керівник професор Богдашина О.М.  
• Гурток етнічної історії України - керівник доц. Гончарова О.С.
• Вітчизняна культура в європейському контексті

Кафедрою щорічно проводяться конференції:

• Студентсько-учнівська наукова конференція «Актуальні питання історичного розвитку України і світу очима молоді»
• Всеукраїнська наукова конференція «Українське державотворення: історичний аспект»
• Студентсько-учнівська наукова конференція «Козацькі читання», присвячена Дню захисника України та українського козацтва

​Наукова школа історії України імені професора В.Я. Білоцерківського

Напрями наукових досліджень: історія Слобожанщини XIX – XX століття; теорія та історія культури, освіти та науки в Україні XIX – XX століття; історія історіографії; біографістика; історія, теорія та методика джерелознавства.

Василь Якович народився у 1928 році в с. Одринка Водолазького району, Харківської області у селянській родині. Разом із сім’єю пережив страхітливий Голодомор 1932–1933 рр. У 1934 р. родина переїхала до м. Люботин. На важкі часи боротьби з нацистами, окупацію припало дитинство Василя Яковича. Попри все це він навчався у середній школі м. Люботин, яку закінчив у 1948 році. Того ж року вступив до  Харківського державного університету ім. О. М. Горького (зараз Харківський національний університет ім. В. Н. Каразина) на історичний факультет, де навчався з 1948 по 1953 рр. Після закінчення університету за розподілом вирушив на Івано-Франківщину. Два роки, з 1953 по 1955, Василь Якович працював вчителем історії в Обертинській середній школі на Івано-Франківщині. В 1955 р. В. Я. Білоцерківський повернувся на Харківщину і продовжив педагогічну діяльність директором Тимофіївської середньої школи Близнюківського району, яка стала кращою в районі, а з 1958 по 1960 рік – директором Коротичанської середньої школи Харківського району. 

Робота в школі тільки посилила потяг до наукової діяльності і в 1960 році Василь Якович вступив до аспірантури Харківського державного університету ім. О. М. Горького. У 1964 р. захистив кандидатську дисертацію на тему «Діяльність партійних органів України по здійсненню трудового виховання в середніх школах Харківської, Луганської, Полтавської областей у 50-х рр. ХХ ст.». Після закінчення аспірантури у 1963–1977 рр. працював доцентом на історичному факультеті ХДУ ім. М. Горького, а з 1977 по 1990 рр.  – у ХІМЕСХу (Харківський  сільськогосподарський технічний університет) на посаді доцента, згодом професора. 

Проблеми історії освіти в Україні, історії української культури завжди були пріоритетними в науковій діяльності професора. У 1988 році у Київському державному університеті імені Т. Шевченка Василь Якович захистив докторську дисертацію «Комуністична партія – організатор культурної революції на Україні. 1926–1937 рр.». У 1989 році йому було присвоєно вчене звання – професор. З 1990 по 2015 роки Василь Якович працював у Харківському національному педагогічному університеті імені Г.С.Сковороди. Фактично він був одним із фундаторів відтвореного у 1991 році історичного факультету, засновником кафедри історії України, з 1990 по 1992 р. завідувачем сектору історії України у складі кафедри історичних дисциплін, з 1992 по 2001 рік перебував на посаді завідувача кафедрою історії України, у 2001–2015 рр. – професор кафедри історії України. В. Я. Білоцерківський читав навчальні курси: «Історії України 20-30-ті рр. ХХ ст.», «Історіографія історії України», «Історія України в портретах визначних державних діячів», «Феномен українського козацтва», «Україна і сучасний світ». Він керував студентським гуртком з історії України, який користувався популярністю у студентів.

Значну увагу Василь Якович приділяв громадській діяльності. З 1957 по 1959 рік він був депутатом сільської ради с. Тимофіївка Близнюківського району, селищної ради смт. Коротич Харківського району Харківської області. Під час роботи у вищих навчальних закладах багаторазово В. Я. Білоцерківський обирався членом партійних та профспілкових комітетів.  У 1990–1999 рр. науковець очолював Товариство Україна–США–Канада. З 2003 по 2015  рр. він був Головою Ради старійшин Козацького науково-освітнього центру ХНПУ ім. Г. С. Сковороди (з 2005 р. – полковник козацького війська). В. Я. Білоцерківський неодноразово нагороджений грамотами Міністерства  освіти та науки, Обласної держадміністрації та Обласної ради народних депутатів. У  2009 р. В. Я. Білоцерківський став переможцем ХІ обласного конкурсу «Вища школа Харківщини – кращі імена у номінації «Викладач гуманітарних дисциплін». Історик мав довічну державну стипендію з 2012 року як видатний діяч освіти.

Головні напрями наукових досліджень В.Я. Білоцерківського: історія освіти; історія української культури; проблеми Голодомору. Професор В. Я. Білоцерківський був автором більше 50 наукових публікацій, керівником  та учасником ряду авторських колективів з написання наукових праць та навчально-методичних посібників. Найбільш відомі роботи вченого: «Комуністична партія – організатор культурної революції на Україні 1926– 1937 рр.», посібники: «Державотворення в умовах незалежності», «Історія української культури» (у співавторстві з академіком В. М. Шейко), «Історія України до ХІV ст. 7 клас»; «Історія України ХV–ХVІІІ ст. 8 кл.»  (обидва останні у співавторстві з іншими викладачами кафедри).  Виданий у 1999 р. курс лекцій «Історія України» був суттєво доповнений і отримав гриф МОН України.  На цьому навчальному посібнику вивчилося не одне покоління студентів.

Краєзнавство також було одним із пріоритетних напрямків наукової роботи В. Я. Білоцерківського. Вчений  був членом авторських колективів та редакційних колегій навчальних посібників «Рідний край» та «Харків – моя мала Батьківщина», колективної монографії «Наукові школи Харківського національного педагогічного університету імені Г. С. Сковороди». Травматичний особистий досвід і великий науковий потенціал зробили його членом авторського колективу Національної книги пам’яті жертв Голодомору 1932–1933 рр. в Україні, збірки народних оповідань про Другу світову війну «І доки є пам’ять у людей». 

Василь Якович виховав багато спеціалістів – сотні вчителів середньої школи; десятки науковців, які плідно працюють у вищих навчальних закладах. Під його наставництвом захистились 15 кандидатів історичних наук. Василь Якович з 2003 по 2009 рр. був членом Спеціалізованої вченої ради по захисту дисертацій при Харківській державній академії культури, членом редколегії фахового наукового збірника «Історія та географія», що видається історичним факультетом ХНПУ ім. Г. С. Сковороди.

Послідовники професора на гідному рівні продовжують розвивати наукові ідеї свого вчителя. Провідними напрямками досліджень учнів В. Я. Білоцерківського стали історія Слобідської України, зокрема історія освіти і культури краю, історіографія та інші актуальні проблеми історії України. Під керівництвом Вчителя захистилися 15 кандидатів наук: 

Серед його учнів передусім слід назвати доктора історичних наук, професора Богдашину О.М., яка зробила значний внесок у дослідження розвитку історії вітчизняної освіти і науки 1920-х – початку 1930-х рр. своєю кандидатською дисертацією. Наукова праця була присвячена Харківській науково-дослідній кафедрі (пізніше – інституту) історії української культури імені академіка Д. І. Багалія (1993).  Олена Миколаївна задала новий напрямок досліджень, спрямувавши свої наукові інтереси в бік дослідження історіографії історії України та джерелознавства. Кандидатська дисертацію переросла у монографію «Діяльність Харківської науково-дослідної кафедри історії української культури ім. акад. Д. І. Багалія (1921–1934 рр.)» (1994), у якій було проаналізовано умови, напрями і результати роботи цієї провідної установи УСРР. Авторка вперше у науковій літературі представляє кафедру як наукову школу Д. І. Багалія радянських часів. В наступних працях вченої показано місце Д. І. Багалія в українській історіографії, аналізується у цілому життєвий шлях видатного історика в т. ч. його діяльність на посаді першого директора інституту Тараса Шевченка, взаємин Дмитра Івановича з різними видатними вченими. У великій узагальнюючій статті в «Українському історичному журналі» під назвою «Слобідський літописець історії України Д. І. Багалій» завдяки залученню нових джерел з особистого архіву сім’ї Багаліїв, центральних державних архівів, О. М. Богдашина оприлюднила нові, узагальнила відомі біоісторіографічні факти. Незвичною назвою цієї статті «Слобідський літописець історії України Д. І. Багалій» авторка підкреслює, що вчений займався не лише вивченням історії нашого краю, а усіх українських земель. Окрім того його громадська, науково-організаційна й освітянська діяльність за своєю значимістю виходила далеко за межі Слобожанщини. 

Дослідження О.М. Богдашиної з історії, теорії та методології історіографії привели її до написання і видання у 2010 році монографії «Позитивізм в історичній науці в Україні (60-ті рр. ХІХ – 20-ті рр. ХХ ст.)», яка стала однією з сучасних базових історіографічних праць.  Дослідниця представляє позитивізм як «модель історіописання» (теорія, методологія, практика, світосприйняття, саморефлексії), як  «систему світогляду окремих учених та одну з концепцій філософії історії та соціології». Вона також не виключає, що в окремих контекстах позитивізм може бути означений як «ідеологія суспільно-політичного руху». Відмінною рисою монографії є розширення характеристики  позитивізму: 1) як соціокультурний терен міста та його інфраструктури; 2) як концепт «історична наука в Україні», котрий конструюється як «уявний інтелектуальний простір» етнокультурного побутування українців, на якому взаємодіють і змагаються різні національні версії та моделі – російська, польська, українська та ін. Це означення є помітною новацією. Зазначимо, що дослідниця розглядає перетворення й еволюцію позитивістських концептів під впливом емпіріокритицизму, культурної історії К. Лампрехта, неокантіанства, неоромантизму, «мирне співіснування» з марксизмом і т.п. Більше того – О. М. Богдашина пропонує синкретичний спосіб пояснення таких сполучень у творчості істориків. Монографія стала предтечею докторської дисертації «Позитивізм в історіографічному процесі в Україні 1860-х – 1920-х рр.» (науковий консультант відомий історіограф, доктор історичних наук, професор В. В. Кравченко), захищеної у вересні 2011 році в Інституті української археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського НАН України. Вивчення чисельних історіографічних джерел у провідних бібліотеках та 24 архівах України, Росії, Польщі, Чехії привело дослідницю до висновку, що позитивізм був не тільки теоретико-методологічною основою історіописання, а й важливим елементом світогляду вчених. Під впливом позитивізму сформувалися нові підходи  до трактування історичного процесу, об’єкта, предмета, понятійного апарату, методики історичної науки. Авторкою показано, що основними елементами позитивістської моделі історіописання в історичній науці на українських землях були віра в суспільний прогрес та визнання історичного процесу закономірним, багатофакторним. Олена Миколаївна є авторкою понад 170 наукових праць з історіографії, джерелознавства, біографістики, в тому числі монографій: «Діяльність Харківської науково-дослідної кафедри історії української культури ім. акад. Д. І. Багалія (1921–1934 рр.)» (1994); «Розвиток історико-правової думки в Російській імперії (друга половина ХІХ – початок ХХ ст.)» (2000); «Позитивізм в історичній науці в Україні (60-ті рр. XIX – 20-ті рр. XX ст.)» (2010; 2-е вид. у 2013 р. укр. та рос. мовами). О. М. Богдашина брала участь у написанні таких колективних праць: «Рідний край»  за редакцією І. Ф. Прокопенка (1993 та наступні видання);  «Історик і влада» за редакцією В. Смолія та І. І. Колесник (2016);   «Цивілізаційні дискурси світової та української історіографії» 2017);   «Масавыя рэпрэсіі ў СССР у гістарычных даследаваннях і калектыўнай паяці» за редакцією А.  Смаленчука і А. Кандрацюк. (2018).  

 У навчально-методичному посібнику «Джерелознавство історії України: питання теорії, методики, історії» (2004; 2006; 3-е вид. – у 2008 отримало гриф МОН, у 2010 р. перевидано укр., у 2012 р. – рос. мовами), узагальнивши досвід попередників, дослідниця запропонувала оригінальний підхід до ключових проблем теорії джерелознавства. Це вдалося зробити завдяки своєрідній композиції посібника. У книзі інформацію розташовано таким чином, що читач має змогу простежити логіку формування тієї чи іншої думки, положення, висновку тощо. Сучасний горизонт розуміння кожної проблеми послідовно генералізується авторкою, зважаючи на здобутки, упущення та недоліки попередніх поколінь дослідників – виклад носить історіографічний характер. Зважаючи на аудиторію, на яку розраховано даний посібник, та мету, яку переслідує авторка, такий підхід є виправданим і реалізує основні дидактичні принципи підготовки фахівця за спеціальністю «Історія», адже історіографія сама є джерелом власних інтерпретаційних сутностей і сприяє орієнтації в актуальних проблемах історичної науки, засобах та способах їхнього розв’язання. Матеріали посібника апробовані під час викладання професоркою спецкурсу для студентів магістратури Харківського національного педагогічного університету ім. Г.С.Сковороди.

Дослідниця здійснює велику і кропітку бібліографічну діяльність, результатом якої стали видання біобібліографічних довідників «Історики Харківського університету: біобліогр. довідник (1805–2013 рр.)» (у співавторстві); «Максим Максимович Ковалевський : біобібліографічний покажчик» (2021). Вона брала участь у підготовці до друку другого (2001) та п’ятого (2007) томів «Вибраних праць» Д. І. Багалія. Саме курси з історіографії та джерелознавства допомагають майбутнім науковцям більш фахово писати дисертації, особливо перший розділ. 

Олена Миколаївна є чинним керівником наукової школи. Під її керівництвом захищені: дисертація В. В. Жигла «Документи державних архівів України з історії окупаційного режиму у зоні військового управління» на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук за спеціальністю 07.00.06 – історіографія, джерелознавство та спеціальні історичні дисципліни в Інституті української археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського НАН України (2010); В. М. Короля на тему «Навчальні заклади системи трудових резервів у період відбудови економіки України (1943–1950 рр.)» (2017); Т. С. Китиченко «Розвиток історичного джерелознавства в Україні (1840-ві – 1920-ті рр.)» (2018); Д. С. Полупанова «Білогвардійський режим П. М. Врангеля у Криму (квітень–листопад 1920 р.)» (2021).  Вона веде історіографічний гурток для студентів та аспірантів історичного факультету. О. М. Богдашина нагороджена Почесною грамотою Харківської обласної державної адміністрації (2013).

Різноманітні аспекти історії освіти в Україні в різні історичні періоди досліджували учні Василя Яковича. Так Н.А. Сорочан, яка працювала у ХНПУ з 1980 по 2015 рр., захистила у 1998 р. кандидатську дисертацію «Формування системи управління освітою за доби Центральної Ради (березень 1917 – квітень 1918 рр.)». У дослідженні були виявлені специфічні риси розвитку національної системи освіти періоду УЦР. На основі аналізу не досліджуваних раніше архівних матеріалів визначені концептуальні основи розбудови народної освіти та формування освітньої політики, питання підготовки педагогічних кадрів для української школи, як елементи діяльності органів управління освітою УНР доби УЦР. Проаналізовано ряд нормативних документів, які закріплювали основи функціонування освітнього відомства і освітньої системи в цілому. Особливу увагу було приділено  проблемі фінансування й матеріально-технічного забезпечення освітніх закладів. Ніла Антонівна підготувала трьох кандидатів історичних наук: Д. В. Підлісного, який дослідив формування системи органів  державної адміністрації і місцевого самоуправління Харківської губернії в період Гетьманату П. П. Скоропадського (2009);  Т. О. Маньківську, яка у дисертація «Учительство Слобожанщини за доби національно-визвольних змагань (1917–1921 рр.)» (2014)  довела, що професійні організації вчителів Харківської губернії  завдяки політиці українських урядів створювалися за національною ознакою, за типами шкіл т. ін. Метою своєї діяльності такі організації проголошували не лише сприяння розвитку національних шкіл (української, російської, єврейської і т. д.) чи певних типів навчальних закладів (початкових, середніх), але, перш за все, відстоювання професійних інтересів учителів-членів перед владою та проведення заходів з покращення їхнього правового та матеріального становища; Н. М. Салтан, яка у дисертації «Розвиток індустріально-технічної освіти в Харкові у 20-х – на початку 30-х років ХХ століття» (2013) показала, що упродовж означеного періоду ця галузь освіти зазнавала постійних трансформацій з метою наближення процесу підготовки кадрів до виробництва, а Харків став найбільшим центром професійної освіти в УСРР. 

Становлення і розвиток системи початкової і середньої освіти в регіоні наприкінці  ХVІІІ – на початку ХХ століття проаналізували в своїх дисертаціях учні В. Я. Білоцерківського:  І. С. Мартинова, Т. М. Поволоцька (Кравченко), О. В. Півоваров. О. В. Півоваров в роботі «Становлення і розвиток світської середньої освіти на Лівобережжі і Слобожанщині (друга половина ХVІІІ – перша третина ХІХ століття)» (2002) здійснив комплексну характеристику становлення такої освіти в регіоні.  Т. М. Поволоцька у дисертації «Розвиток початкової освіти на Харківщині у другій половині ХІХ століття» (1999) проаналізувала  діяльність державних і громадських організацій, церкви по створенню мережі початкових навчальних закладів у зазначений період, визначила основні етапи, напрями реформування народної освіти, виникнення та динаміку зростання початкових шкіл, учительського та учнівського контингентів. У дослідженні І. С. Мартинової «Розвиток середньої освіти на Харківщині у другій половині ХІХ – на початку ХХ століття» (2005) на основі широкого кола архівних і опублікованих документів, матеріалів періодичної преси розглядався процес організації і діяльності основних типів середніх навчальних закладів у Харківській губернії. Проаналізовано вплив урядових заходів, діяльності органів місцевого самоврядування, приватної ініціативи на процес створення навчальних закладів, вплив громадськості на оновлення змісту середньої освіти, формування учнівського контингенту та викладацького складу.

Учні Василя Яковича під його керівництвом у 1990-ті рр. почали розробляти такий напрям досліджень як історія суспільних рухів, політичних партій, державних інституцій. Під його науковим керівництвом у 1993 р. захистив кандидатську дисертацію В. І. Головченко «Витоки і становлення української соціал-демократії (1896–1907 рр.)». Дослідник заклав основи вивчення історії української дипломатії, політичної думки, громадських рухів і політичних партій, в сучасній українській історіографії. У 1998 р він захистив докторську дисертацію «Ідейне становлення української соціал-демократії та еволюція її поглядів на шляхи і перспективи визвольної боротьби (кінець ХІХ – початок ХХ ст.)» В. І. Головченко  видав понад 210 публікацій, у тому числі 12 монографій.  У 1995 р. О. В. Воронянський захистив кандидатську дисертацію «Економічна політика Центральної Ради», в якій проаналізовано основні напрямки економічної передовсім аграрної, політики УЦР. М. М. Олійник у 1997 р. захистив кандидатську дисертацію «Утворення і діяльність профспілок на приватних виробництвах України в період  їх становлення і ліквідації (1921-1929 рр.)», в якій проаналізовано процес творення і діяльності професійних спілок в умовах нової економічної політики, досліджено причини їх ліквідації. У 2005 р. дисертацію «Селянський рух в Харківский губернії у 1917-1921 рр.» захистив учень професора В. Я. Білоцерківського Я. В. Мотенко. У дослідженні порівняно ступінь активної участі у революційних подіях у даному регіоні різних соціальних груп, доведено, що найбільш впливовими та популярними серед сільського населення регіону було махновське і "уенерівське" повстанство. Дисертант показав як невирішеність національного питання стала одним з важливих чинників посилення селянського руху у Харківській губернії. 

Н. О. Бондар  у дисертації «Діяльність українських політичних партій на Харківщині в роки революції та громадянської війни (1917–1921 рр.)» (2008) проаналізовано діяльність усіх політичних партій, які представляли український національний рух у Харківській губернії. Авторка показала як наявність сильних лівих фракцій місцевих партійних організацій УПСР, УСДРП призвела до переоформлення партій в УКП(б) та УКП та  деякий час стримувала встановлення однопартійної системи в регіоні.

Предметом досліджень учнів професора була також історія церкви та пам’яткоохоронна діяльність. Проблеми взаємовідносин церкви і держави, вплив церковних установ на суспільство досліджували В. П. Овчаренко та Л. В. Гусак. Так, В. П. Овчаренко у дисертації «Органи влади України в справах релігій: становлення та діяльність (1921–1930 рр.)» (2009) проаналізував політико-правові засади та основні напрямки діяльності органів влади у справах релігій та пов'язані з цим зміни у релігійному середовищі. Л. В. Гусак. у дисертації «Культурна та господарська діяльність Святогірського монастиря середини ХІХ –  початку ХХ ст.» дослідила історію обителі у зазначений період та визначила її роль у духовному відродженні регіону. 

Пам’яткознавство та пам’яткоохоронна діяльність вивчалися В. С. Романовським та І. В. Черніковою, які свого часу були дипломниками і членами гуртка Василя Яковича. В. С. Романовський у дисертації «Розвиток пам’яткознавства на Харківщині у ХІХ – на початку ХХ ст.» (2007) проаналізував вплив просвітницьких та інших ідей на зародження наукового пам'яткознавства та виникнення суспільної уваги до збереження пам'яток. Проаналізовано також діяльність владних структур, громадських, церковних, наукових організацій та окремих дослідників з охорони, використання, вивчення та популяризації нерухомих пам'яток історії та культури. Доведено вплив державної політики щодо використання й охорони пам'яток на діяльність офіційної православної церкви у даній сфері. 

І. В. Чернікова у дисертації «Охорона, вивчення і використання пам’яток історії та культури на Харківщині (1920–червень 1941 рр.)» (2007) розкрила зміст і регіональні особливості пам'яткоохоронної справи, дослідила маловідомі сторінки біографій репресованих учасників пам'яткоохоронного руху Харківщини. Під її керівництвом захищена дисертація А. С. Мясникової «Муніципальні органи влади міста Харкова (1871–грудень 1919 рр.)» (2021), в якій проаналізована робота міських органів влади у зазначений час. 

 Дисертація Г. Л. Демочко «Формування і розвиток української радянської системи охорони здоров’я у Харкові (1919-1934 рр.)» (2012) було однією із перших спроб дослідження медичного краєзнавства.  Медичне краєзнавство – молода галузь національного краєзнавства, яка вивчає історію і сучасний рівень розвитку охорони здоров’я, медицини та фармації краю в усіх його проявах.  

Тематика наукових досліджень учнів В. Я. Білоцерківського була розширена кандидатом історичних наук, доцентом Т. І. Пікаловою, яка була завідувачкою кафедри історії України з 2001 по 2016 рр. Під її керівництвом захистилися випускники історичного факультету В. М. Зелений, Г. Я. Сеньківська, О. О. Приймак (Павлюченко) та О. С. Гончарова.

 У дисертації В.М. Зеленого «Становлення та діяльність товариств "Просвіта" Катеринославської губернії у 1905–1922 рр.» (2005) проаналізовано процес заснування товариств Катеринославщини, основні напрямки та форми їх діяльності у вказаний період. Г.Я. Сеньківська у роботі «Розвиток історичного краєзнавства на Тернопільщині (середина 40-х рр. XX – початок XXI ст.)» (2009) розкрила різні напрями історико-краєзнавчої діяльності державних культурно-освітніх установ, вищих і середніх навчальних закладів щодо збереження пам'яток історії, археології, архітектури, мистецтва, культури, здійснення громадського контролю за дотриманням законодавства про охорону культурно-історичної спадщини. О. О. Приймак (Павлюченко) у дисертації «Громадсько-політична й наукова діяльність В'ячеслава Казимировича Липинського (1882–1931 рр.)» (2011) уточнила окремі моменти життєвого шляху відомого вченого та громадського діяча. 

О. С. Гончарова  успішно досліджує етнічну історію України, зокрема становище етнічних меншин, етнополітику в незалежній Україні. У  дисертації «Національні меншини Харківщини в умовах здійснення політики коренізації (20-ті – початок 30-х років ХХ ст.)» (2007) проаналізовано завдання та наслідки урядової політики українізації,  її вплив на економічний та освітньо-культурний розвиток національних меншин Харківщини у вказаний період, показано зміни в етнічній структурі населення регіону. З 2015 по 2021 рр. Ольга Сергіївна очолювала кафедру історії України, з 2021 р. – історичний факультет. Науковий доробок О. С. Гончарової складає більше 100  наукових розвідок, в т.ч. 2 підручники і 10 навчально-методичних посібників.